Євген КОТЛЯР


В новинах
На фото
На відео
Присвята
В пам’яті


КОЛЯР ЄВГЕН МИКОЛАЙОВИЧ
14 квітня 1980 – 20 лютого 2014
промисловий альпініст, Герой Небесної сотні, Герой України

Євген Котляр навчався в загальноосвітній школі №4 (зараз – педагогічний ліцей) з 7-го по 11-й клас. Закінчив школу в 1997 році. Захоплювався музикою, катанням на ковзанах, комп’ютерами. Навчався в Харківському інституті радіоелектроніки, який закінчив у 2002 році. Друзi кажуть, що на таких людях тримається свiт. Спокiйний, виважений, навiть дещо флегматичний. Любив природу, слухав фолк-рок. Але коли доходило до принципу, Євгена було важко переконати вiдступити, зупинити.

Євген – активіст екологічної організації «Зелений Фронт». Своїм характером йти до кінця він запам’ятався у Харкові, коли в місцевому парку Горького почали вирубувати дерева, щоб побудувати дорогу до Євро¬2012. Друзі згадують, що Євген був одним із найгероїчніших учасників протистояння.Разом із багатьма іншими громадянами намагався зупинити вирубку. Для цього деякі активісти вилазили на дерева в альпіністському спорядженні (у парку були високі старі дуби). Коли співробітники харківської муніципальної охорони розганяли активістів, вони почали пиляти дерева, на яких сиділи люди. Женя був одним з останніх, кого зняли з дерева.

“Після цього випадку Євгена показували по телебаченню, а вiдомi полiтики кликали його до своїх партiйних осередкiв, обiцяючи пристойнi грошi, приголомшливу кар’єру, – згадує Антон Єрмоленко, товариш Євгена. – Але Женю такi розмови дратували. Вiн казав, що хоче бути “вiльним висотником” i заробляти грошi чесно. А полiтика – брудна справа, вона його не цiкавить”. Саме з цього «лазання», як це називав сам Євген, і почалася нова професійна діяльність. Після подій у парку він став працювати промисловим альпіністом.

“Ми були напарниками, – розповiдає Петро Калiнiн. – Робота в нас небезпечна, плече друга завжди потрiбне. На Женю можна було покластися. Вiн був мовчазним, не любив дiлитися сокровенним. Але добрим, надiйним, з таким можна йти у розвiдку”.

МАЙДАН
«… Еду в Киев. Жалею что не выехал позавчера, как собирался.
“Нет большего греха, чем бессилие”
30 лис 2013

31 листопада 2013 року вночі Євген виїхав з вокзалу м. Харкова до Києва. «Син переписувався у соціальних мережах з якимось хлопцем. Він писав, що, сидячи вдома в теплі біля комп’ютера за кухлем пива, нову Україну не побудуємо. Треба їхати до Києва. Ось він і поїхав» — згадує батько героя Микола Котляр.

Вже 1 грудня Женя був у Києві. Разом з із знайомими він вирушив до парку Шевченка, де мав розпочатися мирний мітинг. Звідти і почався його шлях революціонера. На майдані Євген записався до третьої сотні Самооборони.

Майже всі ночі провів на Майдані. Чергував на барикадах, прикривав людей від силовиків щитом, переносив поранених.

Усі три місяці протистояння Женя провів у Києві: робота промислового альпініста зазвичай сезонна, тому він міг присвятити цей час Майдану. Тож до Харкова він повертався лише тричі — навідати батька.

Сім’я Поляків (колишніх харків’ян і теж соратників по парку , активістів і волонтерів) знімали маленьку квартирку в столиці. В сім’ї було немовля , але постійно жив хтось із протестувальників. Часто по декілька чоловік . Євген всі ночі проводив на Майдані , а вдень відсипався в них.
« Якось він прийшов із розбитою ногою. Виявилось, у щит влучила шумова граната. Розбила щит, розбила ногу. “Да ничего страшного…” – відмахувався він. А ту гранату підібрав і вкинув у рюкзак до інших цікавих предметів: гумові кульки, якісь залізяки: “Вот, смотри, чем сейчас эти птицебройлеры стреляют….” – розповіла Аня.
Усі три місяці протистояння Женя провів у Києві: робота промислового альпініста зазвичай сезонна, тому він міг присвятити цей час Майдану. Тож до Харкова він повертався лише тричі — навідати батька. Татові Женя намагався не розповідати найбільш тривожних речей, переконував, що він у безпеці, що нічого з ним страшного не станеться.
Женя поїхав додому за кілька днів до початку “мирного наступу”. А коли все почалося, у вівторок удень зателефонував: “Мне стыдно, что я не там… Сейчас как-нибудь приеду…” І приїхав вечірнім експресом, і в ніч із 18 на 19 лютого вже знову був на Майдані.
Поїхав, нічого не сказавши вдома. Батько згадує, що повернувся з дачі і побачив порожню квартиру. «Я поглянув у куток, де завжди стояв його рюкзак. І зрозумів, що він знову поїхав на Майдан. Я зателефонував і дуже просив не лізти у саме пекло. Він запевняв мене, що все буде гаразд», — але батькове серце вже передчувало біду.
Він поновився у своїй третій сотні, але планував приєднатися до новоствореної харківської сотні. «Ми зустрілися з ним уночі біля Михайлівського монастиря, а потім він спустився вниз. На квартиру перепочити більше не приходив: “Я тут сейчас нужнее… Еще отдохну, успеется…”. Востаннє ми з ним бачились удень 19 лютого – попросили склянку чаю у мальтійському наметі, він показав, де там на Інститутській стоїть “Беркут”. І махнув рукою в бік готелю “Україна”: “Ну а там где-то, вроде-бы, снайперы сидят…”» – розповідають його друзі.
Останню ніч з 19 на 20 провів на барикадах, періодично відпочивав на килимах в коридорі Мінагрополітики. Поряд з ним відпочивали новоприбулі харків’яни. Справа спав Влад Зубенко.
Є кілька відео , на яких Женя щитом прикриває евакуацію як мінімум трьох товаришів, є свідоцтво харківського побратима, який бачив, як Женя виводив цілу вервичку з пораненими, вже краще багатьох знаючи, куди потрібно рухатися . І кожен раз повертався назад, в це пекло .

Він зопалу схопився і зробив пару кроків назад, упав, прикриваючись щитом, і тут друга куля в стегно наздогнала його. Йому надавали допомогу під кулями. Збереглися кадри, як його виносили на дерев’яному щиті , як робили перев’язку в холі готелю, а потім несли до « Швидкої » .
Він весь час був при пам’яті . Обличчя було абсолютно спокійним , відчуженим і трохи втомленим, як після важкої, добре виконаної роботи. Напевно це і є те , що називається почуттям виконаного обов’язку. «Швидка » рвонула з місця, але доїхати до лікарні Євгену не судилося…+

«Женя поїхав додому за кілька днів до 18 лютого. Коли все почалося, у вівторок удень зателефонував: «Мне стыдно, что я не там… Сейчас как ¬нибудь приеду», — згадують київські друзі Євгена. Він приїхав до Києва вечірнім експресом, і в ніч із 18-¬го на 19 лютого вже знову був на Майдані.

Поїхав, нічого не сказавши вдома. Батько згадує, що повернувся з дачі і побачив порожню квартиру. «Я поглянув у куток, де завжди стояв його рюкзак. І зрозумів, що він знову поїхав на Майдан. Я зателефонував і дуже просив не лізти у саме пекло. Він запевняв мене, що все буде гаразд», — але батькове серце вже передчувало біду.
Їхня остання розмова відбувалася 19 лютого. Син обіцяв, що зателефонує завтра. Але 20 лютого відповіді на дзвінки вже не було…

О 9:55 Женя був поранений у шию кулею снайпера, і майже одразу інша куля влучила йому у стегно. Це сталося на вулиці Інститутській, вище від готелю «Україна». Герой Небесної сотні помер у машині «швидкої» по дорозі в лікарню.

Після початку «мирного наступу» повернувся з Харкова, куди поїхав на кілька днів до батька, прибув до Києва 18 лютого й поновився у третій сотні, хоча планував приєднатися до новоствореної харківської сотні.

Востаннє Женю бачили на Інститутській вулиці під час перестрілки між 10:00 і 10:30, він переносив поранених і вбитих. Є також інформація, що він загинув ближче до 11:00, коли витягував поранених побратимів.

Це було 14 лютого. Начебто справа йшла до якогось замирення. Домовилися щось підписувати. І він приїхав, я йому сказав: відпочивай, а я поїду в село. Тільки він приїхав, а тут ці події 18 лютого, йому друзі дзвонять, питають: «Женя, ну ти де?». Він каже: «Хлопці, мені соромно, що я зараз не там. Я найближчим поїздом приїду до Києва ».
19-го, коли я повернувся з села, я зайшов дивлюся: рюкзака немає. Я все зрозумів. Дзвоню: «Женя? Ти де? »Він каже:« Тату, ну де я можу бути зараз? »Я попросив тільки дві речі: не лізти в най-най пекло, поберегтися. Він таким веселим, бадьорим голосом відповідав: «Папа, все буде добре, не переживай. Прорвемося. Ми переможемо”. А по-друге, я його просив щоранку виходити на зв’язок. Щоранку до десятої ранку просив його дзвонити.

І на наступний день, 20-го лютого, я прочекав до десяти, дзвінка немає, я почав набирати. Раз, два, три, десять. Спочатку йшли гудки, ніхто не брав трубку. Потім відключили телефон. Я вже зрозумів, що щось не так. Хоча думок таких ще не було.

Є момент, як він сидить зі щитом. І раптом в нього потрапляє куля. Уже встановили точний час – це було о 9.50. Перша куля потрапляє в шию. Навилет.Стрелялі, сволочі, на поразку. Він ще схопився, зробив пару кроків. І друга куля в стегно, в таз. Теж навилет.Оттащілі його в сторону, надали допомогу, на щиті винесли. Видно, як йому надають першу допомогу. Він був весь час у свідомості. Чи не втрачав свідомості, не кричав, що не бився. Просто лежав спокійно, трошки відчужено. Надали йому там допомога, на носилках, на швидку і повезли в больніцу.Но не довезли.

Похований у Харкові 23 лютого на кладовищі № 17. Панахида по Жені Котляру відбулася 23 лютого 2014 року на площі Свободи у Харкові.

НАГОРОДИ
* 21 листопада 2014 року присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

* червня 2015 року – медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП)

* травень 2016 року – Грамота Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (УГКЦ, посмертно)

* чин українського шляхтича (посмертно) від «Українського шляхетського товариства»

ВШАНУВАННЯ
* 19 лютого 2015 року в Харківському педагогічному ліцеї №4 Київського району відкрили експозицію «Пам’яті Героя Небесної Сотні», присвячену Євгену Котляру.
* 17 квітня 2015 року в харківському кінотеатрі імені О. Довженка відбувся прем’єрний показ фільму «Герой України Євген Котляр», який був знятий на основі спогадів рідних, друзів, світлин із сімейного архіву та документальних кадрів.
* 15 вересня 2015 року у приміщенні Харківського національного університету радіоелектроніки встановлено меморіальну дошку Герою Небесної Сотні Євгену Котляру.
* 21 лютого 2016 року на фасаді ХНУРЕ урочисто відкрили меморіальну дошку. Це вже друге відкриття. Попередньо меморіальна дошка була встановлена в середині приміщення. Також у музеї ХНУРЕ відкрита експозиція, присвячена випускнику Євгену Котляру.

Більше про Євгена – читайте ТУТ