Володимир ТОПІЙ


На фото
На відео
Присвята

ТОПІЙ Володимир Петрович
26 квітня 1955 – 18 лютого 2014
с. Вишня, Львівська область

Біографія Володимира Тарасовича розпочалася з Судової Вишні, де народився у простій родині. Тут закінчив школу, звідси був призваний до служби в армії. Потім закінчив Технічне училище зв’язку, служив у ракетних військах у Бресті

У Судовій Вишні одружився зі своєю обраницею Лесею, тут спільно раділи появі на світ доньки Оксани. У 1984 році сім’я переїхала до мальовничого села Вишня, де працювала дружина (в аграрному технікумі) й отримала помешкання. Тут вже у щасливого подружжя народився син Руслан.
В молодості Володимир Тарасович мріяв стати священиком. Вчив молитися і своїх дітей. Батьком був суворим, проте люблячим. Змалку привчав малечу до праці, бо й сам був надзвичайно працьовитим. Він умів усе. Не було такої роботи за яку не брався. Любив працювати на землі, майструвати. Найдужче захоплювався технікою.

Більшу частину життя працював водієм, з них 15 років на підприємстві «Електрон», у радгоспі, а останнім місцем роботи була Львівська пивна компанія. Володимир Топій був водієм не лише за фахом, а й за покликанням. Шоферська майстерність (працював свого часу й комбайнером), вміння лагодити чотириколісні – це було справою його життя. Але й загалом не знайти такої роботи, якої б боявся вишнянин, адже був майстром на всі руки.
Знають його як чоловіка побожного і великого трудівника, згадує сусід Зіновій Микитин. Розумівся й на електриці, й у будівельній царині не розгублювався: вмів мурувати, штукатурити, сантехніці лад дати. Тож завдяки цьому був першим там, де робота, і там, де треба було допомогти людям.

Жартівник, душа компанії та завзятий танцюрист. Шанував традиції. Дружину любив до нестями.Прожили разом з коханою 37 років. Втіхою чоловіка були онука Наталочка, якій діставалися дідусеві пестощі, та онук Андрій, якого навчав усякому ремеслу.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

На майдан Володимир Топій поїхав 25 грудня. Провів там усі свята. Був у лавах 12 самбірської сотні. Став надійною опорою і своїм побратимам. Був комірником у Будинку профспілок: приймав, видавав та охороняв ті пожертви, які на потреби Майдану передавали небайдужі українці з усіх куточків держави. Допомагав пораненим, рубав дрова, ходив на чергування.

Перебував на Майдані зі ще одним героєм — рудківчанином Володимиром Жеребним. За іронією долі, Володя Жеребний народився і тривалий час жив у тій же багатоповерхівці, що Володимир Топій. Разом їздили на Майдан у Києві, і на барикадах стояли поруч.

«Коли батько їхав на Майдан, він навіть не уявляв, який дух панує там, – згадує донька Оксана. – Мама кликала його на свята додому, а він відповідав: «Ти нічого не розумієш, тут так добре … Ми якщо розійдемося, все пропадемо. А ми повинні вистояти. Я буду тут до останнього ».

Додому приїхав лише на один день, 22 січня, наступного дня знову повернувся у Київ. Хвилювався, що хоч на Майдані багато людей, але однаково замало, тому говорив усім, кого зустрічав у селі, чого, мовляв, сидите тут, коли треба бути у Києві. Сам жив Майданом і відчував себе дуже потрібним там, де творилася новітня історія Української держави.

З 18-го на 19 лютого рятував від вогню Будинок профспілок. Не раз вночі балакав із дружиною. В останній розмові, о 5 ранку вона молила його покинути будівлю і рятувати своє життя. Останні хвилини його життя дружина чула, бо Володимир Петрович увімкнув телефон… Сказав, що він на другому поверсі профспілок, вони віднесли поранених в безпечне місце, а самі обливають двері і паркет водою. Що все під контролем. Вогонь до них не добереться. Потім він сказав, що прийшли незнайомці і намагаються відкрити якісь двері, а він з другом піде розбиратися. А потім у слухавці почувся якийсь стукіт, біганина і чужі слова, мабуть, адресовані Володимиру:«Дід, пішли…».

Після цього зв’язок обірвався, і додзвонитися до Володимира рідні вже не могли…

ЗАГИБЕЛЬ

21-го син Руслан поїхав до Києва шукати батька – розклеював на Майдані його фотографії, робив оголошення зі сцени Майдану, а потім пішов до прокуратури і морг. «Спочатку брату Руслану показали чуже тіло. У нас з’явилася маленька надія, що батько живий. На наступний день показали другого загиблого. Пізнати обвуглитися тіло було неможливо, але брат сказав, що серце так стислося в грудку, що він зрозумів, це – батько », – говорить донька Оксана. Дружина Володимира Леся до останнього моменту не вірила в смерть чоловіка. Але експертиза ДНК позбавила її надії.

- Хто знав, – зітхає дочка, – що все закінчиться такою трагедією. Батька знайшли обгорілим, з поламаними руками та ногами (припускають, що то справа «тітушок», – авт.). Вочевидь, його катували, а відтак залишили безпорадного помирати на сцені закритого актового залу поглинутої вогнем споруди…

Володимир Тарасович, один з лицарів Небесної Сотні, мав, очевидно, недобрі передчуття. Коли того єдиного разу навідувався додому, то встиг обійти своїх друзів, знайомих. У декого навіть пробачення попросив за можливі образи. Перед останньою поїздкою сказав сусідові пану Іванові, що коли з ним щось станеться, то поховати у Судовій Вишні Мостиського району, біля могили матері…

За вже усталеним майданівським обрядом з почестями прощалися 4 березня у столиці з Володимиром Топієм.

Ритуальний кортеж із труною загиблого не оминув майдану у Львові, данину шани склали своєму герою і городківчани. Пізнього вечора скорботно били міські церковні дзвони, вздовж траси стояла жива вервиця людей з лампадками. В склепіння тужливого, зрошеного дощем неба виривались вигуки «Герой!», якими зустрічали містяни мікроавтобус із труною відданого майданцівця, роздирали нічну безодню пронизливі звуки клаксонів більш як сотні авт з почесного ескорту героя, якого гідно супроводили до рідного порогу в селі Вишня…

5 березня від рідної хати лицаря Майдану з поховальною процесією пронесли до святині у м.Рудки. Всю ніч домовина з Героєм знаходилася в церкві Святої Євхаристії, парохіянином якої був загиблий. 6 березня вишнянина згідно з його останньою волею поховали на вітцівщині – у місті Судова Вишня Мостиського району Львівської області.

ВШАНУВАННЯ

• 25 серпня 2014 року у селі Вишня на фасаді будинку, де жив Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.

• 12 жовтня 2014 року у місті Судова Вишня на фасаді будівлі середньої загальноосвітньої школи, де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.

• Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Володимиру Петровичу Топію посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

РЕКВІЗИТИ ДЛЯ ДОПОМОГИ

Допомогти родині Володимира Топія можна через картку ПриватБанку:
№ 5168 7572 3134 4674
МФО 305299
розрахунковий рахунок 29244825509100
Одержувач: Топій Леся Станіславівна