Сергій ДІДИЧ

ПРО ГЕРОЯ: НОВИНИ
ВІДЕО
ПРИСВЯТА
СПОГАДИ
РОЗСЛІДУВАННЯ

ДІДИЧ СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
03 листопада 1969 – 18 лютого 2014

Герой НЕБЕСНОЇ СОТНІ, Герой України, громадський активіст, голова Городенківської районної організації ВО “Свобода”, Сотник Івано-Франківської сотні на Майдані, депутат Городенківської районної ради, засновник і директор туристичного клубу «Золоте Руно».

Сергій Васильович Дідич народився 3 листопада 1969 року в селі Стрільче Городенківського району Івано-Франківщини у робітничій родині. Батьки Сергія Дідича, Василь Іванович та Ніна Миколаївна — працювали будівельниками. Дитинство провів у м. Городенка, куди сім’я переїхали у 1972 році.

Навчався в Городенківській середній школі № 1 з 1977 по 1987 роки. Школу закінчив зі срібною медаллю. Захоплювався математикою, фізикою, а особливо, географією. Займався в туристичному гуртку, неодноразово виборював призові місця на обласних змаганнях з туризму. Мріяв стати моряком.

У 1987 році вступив до Одеського морського інженерного училища, на факультет своєї мрії – судноводійський. Після І курсу був призваний до лав армії, службу проходив у десантних військах з 1988 по 1990 рік. Проходив службу спочатку у Прибалтиці, а закінчив в Амурській області.

Після демобілізації, у 1990 році вступив на економічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1995 році.

Свій трудовий шлях Сергій Дідич почав у Податковій адміністрації в Городенківському районі, працював державним податковим інспектором з 1995 по 1997 роки. У 1999 – 2003 роках — головний бухгалтер Городенківського управління юстиції. З 2007 по 2008 рік працював на посаді головного спеціаліста відділу культури і туризму Городенківської РДА. Але манили Сергія Васильовича простори, він якось фанатично любив природу. Це було частинкою його життя.  І коли  він зрозумів, що  така робота не за покликом серця, разом з дружиною створили регіональний центр розвитку сільського туризму, пізніше серйозно захопився рафтингом, тобто розвивав туризм у всіх його сферах.

З 2008 року Сергій Дідич — приватний підприємець, засновник та голова громадської організації “Клуб мандрівників «Золоте руно». «Він так цього хотів, жив цим, любив це. Ми взяли кредит, купили човен, спорядження і справа пішла», – розповідає дружина Галина. Сергій Васильович першим почав розробляти маршрути туристичних сплавів по Дністру, мріяв перетворити його в центр туристичного розвитку Прикарпаття, підтримував тісні зв’язки з каяковим клубом «Гонорні» з польського міста Немодлін. Організовував полякам сплави по Дністру, Серету, Збручі, Лімниці, Стрию.

Сергій Дідич понад усе любив рідний край і більшу частину свого життя присвячував його туристичному розвитку. Його громадську організацію «Золоте Руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні та за її межами.

Сергій відстоював інтереси громади як депутат Городенківської районної ради, займався долею урочища «Деренівка», котре вже десятиліттями використовують як районний полігон для твердих побутових відходів. Не було тижня, щоб Дідич як голова районної організації ВО «Свобода» не переступив порогу редакції місцевої газети, маючи щоразу нові пропозиції та ініціативи. Зрештою, під його керівництвом за останні роки були й пікетування доріг, і боротьба за чисте довкілля, й відстоювання цукрозаводу. За його клопотання як голови комісії з питань соціально-економічних відносин та земельних відносин локалізували звалища, чимало зроблено для очищення берегів Дністра.

Вперше про очолюваний Дідичем громадський клуб мандрівників «Золоте руно» довелося почути на засіданні робочої групи з розвитку туризму. Там Сергій Дідич означив перспективи розвитку територіальних громад: «За великим рахунком, туристам, які сплавляються Дністром чи просто приїздять сюди на відпочинок, нема, крім води, що показати. А треба зважати й на багато інших речей, крім задоволення від чудових пейзажів дністрових берегів, скель, водоспадів». Так виникла ідея проекту розвитку придністровських сіл «Дністровський каньйон». Знайшов чимало однодумців, і вони разом вели активну роботу з популяризації відпочинку на Дністрі та в Дністровському каньйоні, поліпшення бізнес-середовища у селах, прагнули зацікавити людей підприємницькою діяльністю, закликали до активної співпраці між членами громади, бізнес-асоціаціями, громадськими організаціями.

Щоб залучити до участі в розвитку Дністровського каньйону міжнародні програми і гранти, Сергій Дідич створив регіональний центр розвитку сільського туризму «Дністровський каньйон». Зв’язалися з фондами, що мають досвід успішної діяльності в сфері туризму, взяли участь у програмі TASIS. І хоч ці гранти не були бізнесовими, все ж відкрили перед нашим краєм певні можливості. Сергій разом із однодумцями організовував сплави Дністром, закликав керівників придністровських сіл розвивати щось особливе в громадах, щоб туристи мали чого зійти на берег, щоб гігієна, санітарні умови проживання були на належному рівні. Отож роботи в цьому напрямі ще непочатий край.

Сергій Дідич був життєрадісний, ініціативний, творчий. Він мріяв про те, щоб люди в Україні жили так, як живуть в розвинутих Європейських країнах.

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Сергій Дідич з 2010 року очолював Городенківську районну організацію ВО «Свобода». Був депутатом Городенківської районної ради шостого демократичного скликання, головою фракції «Свободи» у районній раді, головою постійної комісії з питань соціально-економічного розвитку та земельних відносин.

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Сергій та Галина Загарук з 9 по 10 класи були однокласниками, окрім спільних шкільних уроків, ходили разом у походи. Зовсім скоро пролунав останній дзвінок, Сергій вирушив на навчання до Одеси на навчання.  Так минав рік, допоки не відбулася зустріч з однокласниками, після якої Сергій почав листуватися з майбутньою дружиною Галиною. Листувалися і під час військової служби.

У 1991 році пара побралася.  Усе подальше життя дружина була поруч з Сергієм, як під час мирного життя була плечем і підтримкою, а в революційні часи покинула домашні справи і стала справжнім тилом для свого чоловіка.

Жив Сергій Дідич у селі Стрільче, де власноруч відбудовував батьківську хату. Є син Андрій та донька Іра.  Залишились батьки літнього віку.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Коли розпочалися протестні акції в столиці, Сергій Дідич очолив районний Штаб національного спротиву. Боровся не на словах, а на ділі. Свої риси, організаторські здібності проявив активними діями на Майдані. Разом із іншими патріотами організовував поїздки городенківців до столиці. Сам був там майже весь час. Побратими стверджують, що Сергій жодної миті не сумнівався у своєму життєвому виборі, вірив у перемогу. Спочатку його обрали сотником самооборони на Майдані, а згодом — координатором групи «Захід». Дружина Галина була поруч із чоловіком, відповідала за забезпечення медикаментами. Вона передавала до Городенки запити, й необхідні ліки, одяг, засоби захисту, особистої гігієни звідти передавали до столиці.

 

У інтерв’ю Сергій розповідав про Майдан: «Будь-які зміни – це рушійна сила суспільства. Я давно навчився не оцінювати події як негативні чи позитивні. Будь-яка подія дає досвід. Нинішні спричинені тим, що люди хочуть змін. Адже ми досі ходимо по колу. А зміни – це розвиток. Нам зараз потрібна команда зовсім інших людей. Які мають по-іншому мислити, робити інші вчинки, відповідно буде зовсім інший результат. Особисто я чекаю на інших людей. І це є моя мета».

Додому у Городенки подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані.

ЗАГИБЕЛЬ

Загинув 18 лютого, на Кріпосному провулку в урядовому кварталі. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. Сергія схопили та били «беркутівці». Пізніше експертиза засвідчить ці побої.
Вирвавшись, Дідич опинився на проїжджій частині, по якій неслась вантажівка. Дорогу ж до порятунку заступили силовики. Один з них сильно вдарив його по голові, що, як вважає представниця родини Дідичів у суді Євгенія Закревська, могло значно його дезорієнтувати. Інший наніс удар збоку, не даючи зійти з траєкторії автомобіля, який вже наступної миті вчинив наїзд.

Після зіткнення з вантажівкою Сергій не вижив. Силовики не лише не врятували його зі смертельної небезпеки, а й навмисно завадили врятуватись йому хоча б своїми силами.

Варто зазначити, що за кермом авто був інший майданівець Бібік, який намагався на машині вирватися з оточення. Перед тим, як наїхати на Дідича “беркута” двічі влучили йому в голову з травматичних рушниць.

Одне із останніх фото Сергія Дідича

Ось як про це оповідає один з активістів, житель села Чортівця Василь Грицанюк: — Наша сотня йшла десь посередині. Усі в шоломах, але без зброї, хіба що біти. Хтось із побратимів мав бронежилети. З боку Маріїнського парку за нами стежили солдати внутрішніх військ, «беркутівці». «Тітушки» почали закидати нас шумовими гранатами, димовими шашками, викликали на конфлікт. Ми нетікали, бо командири наголошували, що то мирна акція. Потім стало зрозуміло: «беркутівці» заблокували дорогу. Ми кинулися назад, а з тилу силовики вже напали, стали відтісняти колону. «Беркутівці» почали стріляти, то тут, то там падали поранені, ми не встигали їх підбирати, то їх військовики били, забирали в машини. Я опинився на площі біля Будинку офіцерів, забіг усередину. Там було організовано медпункт, просто на столах робили операції. Тут принесли надвірнянця з нашої сотні Тараса Угринюка, прооперували. Я почав зідзвонюватися з нашими, виявилося, що десь пропав Сергій Дідич. Оголосили про три жертви, я пішов подивитися. Обличчя одного було спотворено, залито кров’ю, впізнав його по статурі та чорних шкіряних рукавицях. Попросив показати бейджик, переконався, що то наш сотник…»

Про пошуки винних у смерті Героя – читайте в розділі “РОЗСЛІДУВАННЯ”

ПРОЩАННЯ

Громадська панахида і прощання з героєм відбулося 20 лютого 2014 року в Городенці. В останню путь з рідного дому Сергія проводжали 21 лютого. Кілька тисяч людей – родина, друзі та односельчани, колеги-туристи та однопартійці, представники районного та місцевого самоврядування, – прийшли попрощатися з ним і висловити співчуття сім’ї загиблого.

“Бог завжди забирає найкращих. Він був кращий, ніж я”, – сказав у поминальній промові голова обласної ради Василь Скрипничук. І вкляк на коліна перед труною свого друга. Розчулені таким вчинком, священики витирали сльози…

“Його діти є нашими дітьми – дітьми нашої сотні. І ми зробимо все, щоби допомогти їм. Ми не залишимо без допомоги сім”ю нашого побратима”, – схилив голову заступник сотника та самооборонівці, які приїхали віддати шану своєму командиру.

Михайло Дзюба, отець-побратим: «Ми мусимо сьогодні, біля цього святого храму, де небо відкрите, де Господь чує і бачить кожного із нас, у серці своєму принести присягу, перед світлою пам’ятю Героя України Сергія Дідича. Щоб ту справу, яку розпочав український народ і він, як вірний син українського народу, провадив цю справу, щоб ми її довершили до кінця».

Тричі по шість – залпами з мисливськиїх рушниць ушанували героя його друзі-лісівники. Три речення, які би були промовлені про Сергія і які би пам”ятав кожен, одностайно вимовила громада – “Слава Україні! Героям слава!”
Поховали Сергія Дідича — Героя України — на високому пагорбі звідки видно усе Покуття і всю неосяжну Україну, за свободу якої — він віддав життя.

ВШАНУВАННЯ

* 21 березня 2014 року в Івано-Франківську з’явилася Вулиця Сотника Сергія Дідича.

* Його сотня, де Герой був сотником, взяла ім’я Сергія Дідича.

* На віче-реквіємі в Городенці рекомендовано присвоїти звання Сергія Дідича Стрільчкнській ЗОШ, а також відповідно перейменувати міську вулицю Юрія Гагаріна на Сергія Дідича

* 02 лютого 2014 року пам’яті Сергія Дідича відбувся волейбольний турнір у с. Незвисько.

* 21 лютого 2015 року у Городенці відбувся гандбольний турнір пам’яті Сергія Дідича.