Роман ГУРИК

В новинах
На фото
На відео
Присвята
В пам’яті


ГУРИК РОМАН ІГОРОВИЧ
2 жовтня 1994 — 20 лютого 2014
студент, Герой Небесної Сотні, Герой України

ЖИТТЄПИС

Народився Роман у Івано-Франківську 2 жовтня 1994 року. Ще з дитинства він був дуже кмітливим хлопчиком, відвідував усі можливі гуртки. Батьки були просто захоплені його енергією – прийшовши з тренувань гімнастики, хлопець старанно показував їм усі напрацьовані вміння. Також ходив на плавання і на хореографію, з чотирьох років вивчав англійську.

Один з найяскравіших моментів – маленький семирічний хлопчик отримав дитячий розряд з плавання. Безумовно, він вирізнявся з-поміж інших своєю активністю, його завжди можна було побачити на шкільному концерті чи виставі. Роман був лідером. Йому легко було згуртувати друзів, зробити спільно з кимось яку-небудь важливу справу. Був авторитетом для близьких та друзів.

Навчався Герой в 23-й школі-ліцеї м. Івано-Франківська, у 10 класі екстерном здав іспити.
Він захоплювався біологією та астрофізикою. Роман десятками читав книги з психології. Він обожнював вчитуватись в помисли видатних особистостей про людину та її поведінку, вивчав патопсихологію. Тому після закінчення гімназії, Роман вступив на відділення психології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Стефаника.

Після першого курсу поїхав у Польщу до Щеціна вступати в морську академію — його вабили з дитинства море і кораблі. Там, при академії, знайшов курси польської мови. Їх успішно закінчив і в лютому 2014 року вже мав їхати туди на навчання. Однак у грудні 2013-го Польща ухвалила закон про відповідну оплату за навчання в морській академії, яка була занадто високою для сім”ї, і тому він продовжив навчання в Прикарпатському університеті.

“Роман зі мною завжди радився. Тату для нього разом вибирали. Хотів щось в національному стилі, в чорно-червоних кольорах. Набили йому вишиванку. Був пофарбований в різні кольори — зелений, жовтий, синій, білий. Стрижений коротко, з довгим волоссям, вибритий. Раз каже: мамо, хочу помалюватися назелено. Добре, думаю, поки зробить, то я морально підготуюся. Будить мене в 3 години ночі: “Глянь, як мені? Я дуже зелений?”. Протираю очі, а він – як трава. Навіть на студентському квитку зелений».

Роман мав ще татуювання: на cонячному сплетінні — три зелені шпилі Карпат (перший — вищий, два інші — рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; на серці — лапа тигра, тобто «вмію за себе постояти». Найбільш оригінальним тату було слово «veto» на нижній губі зсередини.

Роботи Роман не цурався: працював у кав’ярнях, барах. А ще мріяв зробити вічний двигун. Його енергія заміняла б усі комунікації, за які люди платять гроші. «Мав розписано, як це все зробити. Хотів поміняти систему опалення, щоб можна було обійтися без російського газу. Мріяв, аби в державу ніхто не ліз», – розповіла дівчина Романа – Оля.

Герой дуже кохав свою дівчину, дбав про неї і допомагав у всьому. Востаннє вони бачились на День закоханих. Оля підтримувала його, адже Роман самостійно і свідомо вирішив боротись за їхнє майбутнє, за майбутнє для своєї сім’ї. А насамперед він хотів кращого життя для своїх менших сестер – 7-річної Христини і 5-ї річної Йордани.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Біля Романа завжди збиралося молоде товариство. Коли в Івано-¬Франківську почалися протести, він з друзями також брав у них активну участь.

«Розказували мені (думаю, викладачі були не завжди тим задоволені), що він міг легко збурити студентів одного-другого факультетів, що вони казали: «Не йдемо на пари — йдемо боротися за Україну!»,розповідає дідусь Героя. З деканату навіть просили батьків аби Романа перевели на заочне навчання через таку активність.

«Коли перебрали Івано-Франківську облдержадміністрацію, він також брав у тому активну участь. Бувало, по дві-три доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить — і гайда далі… Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться».

Батьки спочатку не хотіли відпускати сина у революційний Київ, “була паніка та істерика”. Мама, зважаючи на свій дорослий вік, не знаходила потрібних слів, щоб Роман нікуди не їхав. Але його нічого не зупиняло. Він аргументував: “Мамо, Тобі подобається жити в такій країні? В тебе є Йордана і Христина, от зараз я справді розумію, що їхнє майбутнє ще гірше, ніж у мене…”. Мама цього не коментувала, а просто запитала, що необхідне скласти йому в дорогу.

На Майдан майбутній герой Небесної сотні почав їздити ще з грудня. Їхав з батьком. Тоді хлопець сказав: «Тату, я маю зробити щось велике!»

17 грудня Рома написав: “Слава Україні! Я вже вдруге на Євромайдані в Києві, і чесно кажучи такого не чекав. Майдан перетворився на велике шоу і спосіб заробітку грошей. Люди приходять не заразди ідеї, а заради нових фотографій та безплатних харчів. Опозиція не розуміє, що їм потрібно робити.Вони закликають до безглуздих дій. Все, що на даний момент відбувається в Києві – це вистава. Мені соромно. Соромно за те, що наш народ знову здався…”

Хлопець розчарувався в перебігу революції, але не зупинився, а продовжував боротися за краще майбутнє. Був Герой на Майдані і у найлютіші морози. «Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу», — згадує дідусь.

Востаннє Роман поїхав на Революцію 15 лютого разом з хрещеним. Обіцяв мамі взяти квиток на автобус і повернутись одразу після недільного віче в понеділок. На жаль, цей план не втілився в життя. У понеділок, 17 лютого, рух автобусів з Києва повністю перекритий. Герой продовжував залишатися на барикадах.

18 лютого Роман заспокоював рідних, що все з ним добре, що розбирає бруківку, складає у мішки для укріплення барикад. Ввечері Рома по телефону сказав, що стоїть у першому ряду, палить і кидає автомобільні шини, і просив не хвилюватись.

У середу 19 лютого зранку мама у розмові з сином повідомила, що знайомі беруть для нього білет, і щоб ввечері він виїжджав з Києва. Роман погодився, але при умові: “Якщо я приїжджаю, поїм, помиюся, переодягнуся і знову поїду назад. Я ж не можу сидіти вдома, коли тут таке твориться”. Мама прийняла його ультиматум. Але все одно продовжувала періодично телефонувати на барикади до свого юного Героя. В той день Роман Гурик врятував не одне життя…

Але близько 18 години зв’язок із сином обірвався: “Абонент поза зоною досяжності”.

“ЗАРАЗ АБО НІКОЛИ. ВСІ НА ГРУШЕВСЬКОГО. НА СМЕРТЬ!”
останній статус в соцмережі

Дома всі переживали, але надіялись, що у Романа просто сіла батарея. А вже вранці 20 лютого почали обдзвонювати знайомих з проханням допомогти розшукати сина на Майдані.

А він у цей час йшов з щитами прикривати побратимів, щоб забрати перших вбитих та поранених. Перед цими подіями хлопець на прапорі написав слова: «Борітеся – поборете». Саме у це вірив юнак.

Тому як забрали перші тіла, він відійшов до готелю «Україна», де, перепочивши якусь мить, кинувся знову на барикади. Але коли витягав свого пораненого побратима, потрапив під перехресний вогонь снайперів. Один стріляв з готелю «Україна», а другий вистрелив йому в скроню. Він ще встиг сказати своїм товаришам: «Я, Роман Гурик, — студент з Івано-Франківська» і вже не опритомнів. Вогнепальне поранення в голову, відкрита черепно-мозкова травма, велика рана та сильна кровотеча.

Лікар швидкої допомоги розповідає про той день: “По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.

Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (т.к. он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия. Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему “Держись, пацан! Героям Слава!!!”

Лікарі кажуть, Роман після поранення жив ще півгодини. Поки його винесли з поля бою, доправили до лікарні, зробили трепанацію черепа, втратив багато крові. О 12.30 лікарі констатували його смерть.

Рідні довгий час шукали Романа, обдзвонювали лікарні і морги по всьому Києву. Впізнали його за татуюванням…

“Дідові брати 19-річними погинули. Були в УПА. Роман мав їхній дух. У батьківському селі є бункер викопаний. Син якось глянув на нього і сказав: “Хлопці йшли в бій без нічого, з однією піснею і вірою. І їх клали”. Тепер так і Романа поклали. Він у нашій родині — шостий, хто голову положив за Україну.”- каже мама Героя.

ПРОЩАННЯ

21 лютого Майдан прощався з Романом Гуриком.

«Я хочу, щоб усі почули, за що полягла наша дитина, — наголосив зі сцени батько Романа. — Він поїхав до Києва, щоб зробити нашу Україну світлою, щоб в Україні панувало добро, не було зла, щоб люди одне одного поважали і щоб ніколи не йшли одне на одного зі зброєю. Тільки заради цього він поїхав до Києва і там зложив свою голову за нас з вами, за нашу вільну Україну».

Поховання Героя відбулося 24 лютого в Івано-Франківську. З Народного дому «Просвіта», де впродовж кількох днів прощалися із загиблим юнаком, труну з тілом Романа Гурика принесли під адміністративну будівлю на вулиці Грушевського, студенти обривали пелюстки квітів, устеляючи ними шлях герою. Гімн Небесної сотні «Пливе кача» лунав упродовж всієї похоронної процесії. Було море сліз… Місто паралізував смуток…

Роман Гурик у вишитій сорочці, загорнутий двома прапорами — повстанським та державним, неначе спить. Духовенство на чолі з митрополитом Івано-Франківської єпархії Української греко-католицької церкви Володимиром Війтишином відправило панахиду. По її закінченні багатотисячна процесія вигукувала: «Герой!», «Герої не вмирають!». Із цими словами тіло юнака понесли до катедрального собору, де відбулася поминальна Служба.

Далі похоронна процесія, яка складалася із кільканадцятьох тисяч людей, попрямувала вулицею Мазепи до Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, де навчався юнак. Молодь скандувала: «Честь і слава героям Станіслава!», «Честь і слава Гурику Роману!», «Україна — понад усе!». «Слава Небесній сотні!»… Альма-матер зустріла свого героя тисячами лампадок, котрі студенти тримали в руках. Наступна зупинка — меморіальний сквер, в якому й поховали Романа, поруч із іншими галицькими героями — січовими стрільцями…

ВШАНУВАННЯ

* 13 березня 2014 відповідно до рішення Івано-Франківської міської ради, вул. Проектну перейменували на вул. Романа Гурика.

* 15 травня 2014 під час святкування Дня університету удостоєний відзнаки в номінації “Честь і слава університету” студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника – Герой Небесної сотні Роман Гурик (посмертно).

* 2 жовтня 2014 року встановлено Обеліск на подвір’ї Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, де на філософському факультеті навчався Роман.

* 3 жовтня 2014 року на будинку за адресою Мазепи 26, в якому раніше проживав Герой Небесної Сотні Роман Гурик, відкрили анотаційну дошку.

* Телеканал «1+1» створив документальний фільм «Жіночі обличчя революції», однією із сюжетних ліній якого є розповідь матері Романа Ірини Гурик, яка «виховувала свідомого сина, а виховала героя. Героя Небесної сотні».

* 21 листопада 2014 Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

* Сторінка Героя в соцмережі