Микола ПАНЬКІВ

В новинах
На фото
На відео
Розслідування

ПАНЬКІВ МИКОЛА-ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
6 лютого 1975 – 20 лютого 2014

приватний підприємець, учасник Революції Гідності, Герой Небесної сотні, Герой України

Народився 6 лютого 1975 у селі Лапаївка Пустомитівського району Львівської області. Мешкав у селі Холодновідка Пустомитівського району Львівської області. Герой Небесної сотні виріс без батька. Мати виховувала хлопців сама. Після служби в армії він іще на три роки залишився на контракті. Мав багато планів. Виховував 8-річного сина Тараса і 12-річну доньку Юлю.

Микола разом з братом займався підприємницькою діяльністю: продавав облицювальний камінь і був єдиним годувальником у родині. Був завзятим мисливцем. А от на майдан поїхав беззбройним.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Вперше приїхав відразу після побиття 30 листопада 2013 року “Беркутом” мирних активістів. Тоді вони разом з дружиною Лесею пробули в Києві три доби.

«Хто ж поїде, як не ми? Якщо всі не поїдуть, що ж буде? Треба Україну рятувати. Це ж неможливо: працюєш-працюєш — і нічого не маєш», — згадує слова чоловіка дружина.

Протягом грудня 2013 – лютого 2014 років регулярно їздив на Майдан Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. Записався до лав «Правого сектору». Окрім того, Микола Паньків брав активну участь у блокуванні військових частин.

«Він завжди казав, що не має часу слухати музику на Майдані, йшов туди, де кипіла якась робота. Коли востаннє повернувся додому, то казав таке: “Мамо, там біля барикад воює лише молодь. Старші не дуже пхаються на передову. Вони вже ходять як керівники. Був дуже розчарований, запевняв, що до Києва бiльше не поїде» – розповідає мати загиблого Марія Паньків.

«Та коли у вівторок, 18 лютого, прийшов із роботи і побачив, що діється, – відразу зібрав речі. Я його просила: “Сину, не їдь!”. Він відповів: “Я не поїду, iнший не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти”. Брат також переконував його залишитися, бо у Львові потрібні люди на чергуванні. Проте Микола сів в автобус. На Майдані завжди стояв на передовій, бо був дуже сміливий. Йшов напролом. Я просила бути обережним, а він відповідав: “Скільки того життя!”

Увечері 18 лютого 2014 року уп’яте і востаннє поїхав до Києва на автобусі, який збирав усіх охочих. Жінок, крім медиків, уже не брали. Тож Леся з дітьми залишилася вдома. Перед самим від’їздом Олег приніс до хати Богородицю як оберіг для родини.

20 лютого, як і щоразу, коли Микола їхав на барикади, Леся не відходила від телевізора і комп’ютера. Постійно слідкувала за подіями в Києві.

«Десь о 9:45 мені в грудях щось стисло. Я йому подзвонила. Він сказав, що не може говорити, бо потрібно забрати двох хлопців: чи то поранених, чи то вбитих. За хвилин п’ятна дцять мене наче струснуло. Я кинулася дзвонити знову, але ніхто вже не відповідав. Набрала разів з п’ятдесят… Нічого. Через деякий час трубку взяв незнайомий чоловік, сказав, що Миколу поранили і його забрала швидка», — розповідає дружина.

Леся та брат чоловіка Руслан кинулися телефонувати у Київ, щоб дізнатися, куди саме повезли Миколу. Але в хаосі, що панував тоді у столиці, пошуки довгий час були марними. Лише пізно вночі товариші повідомили Руслану, що брата вже немає серед живих.

На собі мав бронежилет і каску, але це не врятувало: куля снайпера влучила йому у груди, коли він витягував поранених на вулиці Інститутській.

«Сказали, що перша лікарня була переповнена, і його не взяли. А до другої вже не довезли, — Леся глибоко зітхає, щоб стримати плач. — Люди казали, що він багатьох урятував».

Рідним вдалося розшукати відео, на якому видно, як пораненого Миколу виносять з Інститутської. А ще як йому надають першу допомогу у холі готелю «Україна».

«Для Миколи Україна була всім. За що переживав, за те і загинув. Він не міг залишатися байдужим в той час, як гинули люди і вирішувалася доля країни, і свято вірив, що ми все зможемо, але не вірив, що все обійдеться без крові», — каже дружина.

Поховали Миколу Паньківа 23 лютого 2014 у селі Лапаївка Пустомитівського району Львівської області. На похорон прийшло понад п’ять тисяч осіб.

ВШАНУВАННЯ

* 26 червня Героя відзначено посмертно званням “Почесний громадянин Пустомитівського району”. Вдові Героя було вручено відзнаки до звання.

* Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Миколі Олександровичу Паньківу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

* Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015), посмертно.

* У відділі Львівського історичного музею – Музеї визвольної боротьби України демонструють майданівські світлини, більшість із яких зробив Герой Небесної Сотні Микола Паньків.