«Тихо, тато спить», – казала трирічна донька, як привезли загиблого на Майдані Георгія Арутюняна

Вірменин з Рівного Георгій Арутюнян був активістом ВО “Свобода” і батьком трьох доньок. Коли його у 53-річному віці 20 лютого 2014 року наздогнала куля снайпера біля монументу Незалежності у Києві, найменшій доньці – Ашхен – було лише три роки. Спогадами про Георгія Арутюняна поділилася його падчірка, рівнянка Анна Адамчук.

Георгій з мамою дев’ять років разом прожили. Мама до нього в Грузію їздила. Він — вірменин, з Батумі. З мамою дуже гарно жили. Жартували, сміялися, на руках маму носив. Одружений з моєю мамою був. До того він побував у шлюбі, але у цивільному, з іншою жінкою. У них було двоє спільних доньок. Вони вже дорослі.

Сильний був. Якось я йому дверима в авто прибила палець. Та так, що аж обручка тріснула. Навіть не зойкнув. Мужчина!

У нього спина – вся в шрамах була. Я казала: “Мамо, він десь був, десь воював”. Не можна було допитатися, звідки шрами. Тільки усміхнеться у відповідь. Навіть якщо серйозне щось і було, ніколи б не зізнався.

Співав гарно. Вірменських пісень. Вчив мене мови своєї. Ми смс-ками вірменською мовою переписувалися, як я вчитися до Києва поїхала. Душею компанії був. Тостів стільки знав!

Я якраз вагітна була, як він загинув. Так і не дочекався внуків. Все мене просив двох, мінімум, хлопчика і дівчинку. Не дізнався, що у нього внучка буде.

Якби не Майдан, то поїхав би в АТО. Він про Майдан казав: “Як це так: молодих хлопців будуть вбивати, а я старий буду на дивані лежати? Я вже світ побачив”. Коли Нігояна вбили, він у нас з чоловіком якраз вдома був. Зірвався: “Земляка вбили!” І на Майдан. Легкий на підйом був, якщо торкалося такого. Загострене відчуття справедливості мав.

“Якщо ми з мамою повмираємо, я спокійний, що ти Ашхен не залишиш і вона не пропаде”, – казав колись Георгій. І я нині стала мамою і для молодшої його доньки Ашхен. Вона — моя сестра по мамі. Молодша на 20 років. Раніше називала мене Анею, сестричкою. А це вже понад два роки мамою називає. Зразу після маминої смерті я з нею. Мама її до останнього часу грудьми годувала і раптом померла: серце. Один рік і десять місяців Ашхен було. Як вона мені плакала! Важко було. Але справилися. Свекруха помагала. Ашхен ночами плакала. І я плачу, сиджу над нею, бо мами нема і від тієї ситуації, яка склалася. Не так фізично, як морально важко було.

Три роки було Ашхен, як Георгія не стало. “Тихо, тато спить”, – казала, як його привезли мертвого. Ашхен знає, що мама і тато на небі. І зараз їй головне, щоб я була поруч. Ще нічого не розуміє. Хоча, як був живий Георгій, дуже за ним тягнулася.

ДЖЕРЕЛО