Жодна смерть на Майдані не була даремною – син Героя України Володимира Топія

У ніч на 19 лютого в пожежі у столичному Будинку профспілок згорів житель села Вишня Городоцького району Львівщини Володимир Топій. 59-річний комбайнер збирав хліб і на українській ниві, й на Кубані, був чудовим водієм. А головне – був люблячим чоловіком, батьком, дідусем і залишив у спадок своїй сім`ї не лише теплі спогади, але й гордість за рідного, який не спасував у годину великого випробування.

Про Героя Небесної Сотні кореспондентові Укрінформу розповіли його рідні.

- Чоловік був у Києві з 24 грудня, лиш у січні приїздив на 1 день додому. Переживав, що хоч на Майдані багато людей, але цього недостатньо. Тому говорив усім, кого зустрічав у селі – чого, мовляв, сидите тут, коли треба бути у Києві, – розповідає дружина Леся. – Його останні миті я чула по телефону. Ми розмовляли, чоловік сказав, що він на другому поверсі профспілок, що вдалося погасити там вогонь, аби не згоріли поранені. А потім у слухавці почувся якийсь стукіт, біганина і чужі слова, мабуть, адресовані Володимирові: «Дєд, пошли». З тієї хвилі його телефон замовк назавжди. А я ж так просила його, щоб він біг у Михайлівський собор, який усіх рятує від смерті. Та хіба він послухав би!

Спочатку треба було повірити, що чоловіка вже нема. Це не завжди вдається. Коли хтось підходить під двері, мені здається, що то він. Але я розумію, що треба продовжувати жити, що є діти, онуки.

Коли стало відомо про трагедію, син Руслан поїхав до столиці шукати батька. Він розшукував його у лікарнях і моргах. Йому показували обгорілі тіла, які не можна було впізнати. Нарешті йому показали ще один обгорілий труп. Єдине, що вціліло на плечах – кілька шматків одягу. Проводили експертизу ДНК, причому двічі, бо перший раз були якісь сумніви. Похоронили Володимира Топія у сусідньому районі поряд із могилою матері. Про це він сам попросив сусіда, від`їжджаючи останній раз до Києва.

- Після смерті дідуся я почав писати пісні, – розповідає його онук Андрій. Пишу російською мовою, так мені краще лягають слова. Та й на Майдані, де, за ворожими голосами, збиралися самі бандерівці, спілкувалися здебільшого російською мовою. Тож мої пісні – з російськими словами, але з українською душею. Дідусь любив підійти до мене, коли я ще малим вчився грати, просив награти йому якусь мелодію. Хвалив. А коли він загинув, щось «прорвало» у душі…

Пише Андрійко від імені тих, хто вже ніколи не обійме своїх матерів.

- Для мене тата не вистачає в усьому, навіть в елементарному. Він був на всі руки майстром і завжди всім допомагав. Я не знаю, як його можна замінити. Він був простою людиною – не професором, не академіком, не мав великих досягнень, але він був талановитий як чоловік, як справжній чоловік, – каже донька Оксана.

- А мене дідусь учив, що для того, щоб чогось досягти, потрібно учитись. Це стало для мене правилом на все життя, – вступила в розмову онучка Наталя.

Дівчинка згадує, як у школі під час вечора-спомину про Героїв Небесної Сотні говорили і про її дідуся. І як вона намагалася стримати сльози, і як їй це вдалося…

- Батько вчив мене, як ставати справжнім чоловіком, мені його дуже не вистачає, але жодна смерть тоді, на Майдані, не була даремною. Вони показали нам, що Україна вже не буде такою, як була, – сказав син Руслан.

Найбільше і найкраще, що залишив по собі тато – це велика сім`я учасників Майдану, братство родичів Небесної Сотні. Ми підтримуємо одне одного і продовжуємо справу, за яку не пожалкували життя наші рідні.

Посмертно Володимиру Топію присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Ця нагорода – за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.

Нінель Кисілевська, Львів.