Спогад про Миколу Дзявульського

20 лютого виповнюється рік, як від нас забрали Миколу Дзявульського – нашого побратима з Шепетівки. Вчителя, мандрівника, дієвого націоналіста, доброго виховника для молоді. Ми публікуємо спогад Ірини Верхогляд, якій пощастило бути вихованицею пана Миколи.

_________________________________________________________________.

Коли ми були малими (ліцеїсти НВК №1), на великих перервах дуже любили розглядати фото, що висять у холі школи, усіх “старшаків” та викладачів на них. Там висіли й фото Миколи Степановича – викладача географії, якого я вже не застала у школі. Вже пізніше Надія Костянтинівна якось на уроці розповіла кілька забавних історій про вчителя-туриста, що знав, яких жаб можна готувати в походах.

А ось познайомилися ми з ним десь за рік від того часу. Саме на цьому етапі мого життя розпочалося моє зацікавлення суспільним життям України, чим я завдячую своєму татові, що почав мене брати з собою на націоналістичні зібрання. Так я познайомилася із місцевими свободівцями, серед яких був і “вчитель із фотографії”. Надалі ми бачилися дуже часто.

Яскраво пам’ятаю День Злуки 2011 року, котрий наша місцева організація відзначила на р. Збруч, біля с. Гуків, де ми вшанували пам’ять Романа Шухевича. В Шепетівці ми завжди проводили автопробіги на Покрову, опісля ж збиралися біля пам’ятного місця в с. Городнявка, де поховані п’ять невідомих бійців УПА. Про це місце розповіла у 90-х одна із старожилів, яка після бою таємно і поховала вояків. 9 травня ми щороку проводили на пам’ятному місці у с. Стригани Славутського р-ну, де 1944-го відбувся бій між загонами Миколи Ясена та НКВД. Приїздять сюди щороку небайдужі з усіх навколишніх районів і завжди виступають ще живі учасники українських визвольних змагань. Разом із хмельницькою “Свободою” наша організація долучалася до протесту проти шкідливого виробництва у Дунаївцях, на виборах 2012 року цілу ніч провели під час підрахунку голосів на проблемному окрузі в Красилові. І Степанович завжди організовував людей, закликав долучитися.

Микола Степанович був потужним моторчиком всієї Шепетівської організації “Свободи”. З партійного офісу він завжди йшов додому чи не останнім. Пам’ятаю, як він завжди проходився по списках і своєму записнику, усіх обдзвонював та повідомляв про акції. На столі у нього завжди лежали списані папери зі статтями до місцевої свободівської газети. Чи не кожної суботи він виставляв намет, разом із молодіжкою сортував газети, тому руки завжди від чорнила були чорні. Він завжди ставився до всього з гумором, з ним було легко.

Миколі Степановичу завдячую і створенням молодіжного крила “Свободи” у Шепетівці. Прикладом для нас були хмельничани. Власне, почалося усе з того, що хмельницька молодіжка запросила шепетівців на літній вишкільний табір “Сокола” на Яворині. Шукалих охочих взяти участь – ось так і виник невеликий шепетівський молодіжний актив, куди ввійшли Богдан Маєвський, Ярослав Чорноус, потім приєдналися дівчатка Мурзик і Гоша. Ми підлітками були, бувало як щось втнемо, то Степанович сміявся і казав: “От козеня мале!”. Для молодіжної організації Степанович був натхненником та батьком. Через спілкування з ним ми набиралися життєвого досвіду. З нами він постійно ділився політичними журналами, літературою, мав у себе і Роздобудько, і Люко Дашвар, Донцова, Руцького. Він допомагав нам втілювати в життя наші ідеї. Були акції за здоровий спосіб життя, пробіги, висадка дерев на Алеї Героїв, що розташована біля церкви Київського Патріархату. Влітку 2013 Микола Степанович організував триденний похід до музею-штабу УПА “Волинь-Південь”, на Гурби через Дубно. 2013-го ми записали інтерв’ю з двома учасниками визвольних змагань, що проживають у місті Шепетівка: Наконечною Галиною Мелетіївною 1924 р. н. та Мацишиним Володимиром Андрійовичем 1925 р. н. Микола Степанович склав детальний список питань та опитував ветеранів УПА, котрих він власне особисто знав ще з 90-х. У травні того ж року Шепетівській “Свободі” вдалося організувати Свято Героїв. Напевне, це було найбільше патріотичне дійство за всю історію міста. Концерт дали Хорея Козацька, Сергій Василюк та PoliKaрп, приїхало й козацтво зі Славути. У школах вдалося провести конкурс дитячого малюнка. Степанович знову ж був одним з організаторів. Він брав участь у всьому, навіть у таких деталях, як виготовлення кутасиків.

На Покрову-2013 шепетівські свободівці приїхали до Києва. А зовсім скоро і розпочався Майдан. Оскільки я навчалася у Києві, то з друзями з Хмельниччини ми бачилися у Палаці Свободи дуже часто. Зі Степановичем ми почали бачитися частіше, ніж удома. Він встигав приїжджати до Києва й брати участь в організації недільних віч у Шепетівці. Він був у Києві і відразу після свят, ми казали: “Наш Миколай приїхав!” Він не забував ні про кого. Привіз з собою навіть невеликі подарунки. А панянкам у Палаці часто дарував шоколад за те, що вони піклувалися про чоловіків, готували їсти. Мені хлопці розповідали, що Степанович звичкам не поступався ніколи – зранку обливався водою навіть на Майдані.

Востаннє зі Степановичем ми бачилися 19 лютого 2014 року. 18 лютого у мене ще тривало навчання, а ввечері в гуртожитку розпочалася паніка. Ми з подругою постановили зрання їхати на Майдан. Так і зробили. Коли приїхали, то побачили, як просто на землі під сценою сплять змучені хлопці. Якраз напередодні їх відсунули з Палацу Свободи. Я розглядала усіх і шукала Степановича, а він побачив мене першим і підійшов ззаду. Він усміхався і ми обійнялись. А потім – хто куди. Ми з подругою відразу підійшли до медиків, спитали, чи що треба, купили деякі препарати, потім старалися допомогти носити бруківку. Всі купчилися і згодом ми прибилися до намету Мальтійського ордену. Подруга роздавала їжу, а я носила гарячий чай до барикад. І так до пізнього вечора. Не знаю чому, але небезпека зовсім не відчувалася, можливо, тому, що не було часу почитати новини, а перед очима був лише зайнятий люд. З подругою думали чи лишатися, та вирішили повернутися назад знову вранці. А зі Степановичем ми ще побачились у КМДА. Він продиктував назву свого телефону і попросив купити зарядний пристрій. А ввечері ми пройшлися до сцени, випили каву. І попрощались, як завжди. Звичайне собі прощання.

З того дня в мене залишилися світлини: фото барикад, фото задимлених профспілок, фото тих, хто розбивав бруківку, але жодного фото зі Степановичем. З усіх маршів, зібрань та акцій у мене залишилася купа фотографій люду, прапорів, мєнтів, політиків, незнайомих облич, але так мало світлин тих, хто стояв біля мене, пліч-о-пліч.

Степанович… Він такий, що усміхатися хочеться навіть, коли просто його згадуєш. Раніше про те не думалося, та він справді був величний у своїй простоті, у своїй чесності, у своєму прямолінійному та нелукавому ставленні до світу і людей. Я вірю, що під час життя Бог чи доля шле нам тих небагатьох людей-орієнтирів, котрі, роблячи добре власне діло, будучи просто самими собою, формують і нас, допомагаючи нам знайти себе. Ось таким був Степановичем – людиною-орієнтиром.

Ірина Верхогляд