Справа № 228. Про розслідування перших убивств на майдані


— Коли так сталося, що я не привезла брата живим, то мені говорили: «Леся, не плач, він герой, герої не вмирають», — переводить дихання від плачу сестра Романа Сеника Леся. — Усі казали — і хлопці з Майдану, і афганці, і депутати. Сюди приїхали: «Не плач, він герой, герої не вмирають». Як не вмирають, коли він помер? Цілий світ мені каже одне й те ж саме, а брата вже нема. І от вже рік пройшов, але все розслідування на місті. То як же ви справу героя — і не розслідуєте?

22 січня стало чорним днем для Майдану. У той день були застрелені перші три протестувальники: Сергій Нігоян, Михайло Жизневський і Роман Сеник. Пройшов рік. Кримінальні справи, порушені за фактами цих смертей, були об’єднані в одне провадження, зареєстровано воно під №228 і розслідується слідчою групою Генеральної прокуратури. Наскільки просунулося кримінальне провадження за цілий рік?

Як відповідь на питання, звернені нами до слідства, з Генпокуратури прийшов письмовий звіт. З нього випливає, що М. Жизневський, С. Нігоян і Р. Сеник були «вбиті в рамках протистояння учасників акції протесту з працівниками міліції пострілами з вогнепальної зброї. Проведено судово-медичні, балістичні та хімічні експертизи. Проведені слідчі експерименти на місці подій. Допитано більше 300 свідків, направлено більше 60 доручень в МВС України щодо проведення слідчих (пошукових) дій, з телерадіокомпаній витребувані і проведені перегляди значного обсягу інформації, проведено огляди місцевості і речей. На даний час досудове слідство триває, на причетність до скоєння цих дій перевіряються працівники спецпідрозділу «Беркут» і ВВ МВС України, які несли службу 22.01.2014 в районі скоєння вбивства Жизневського М. М.». Як бачимо, інформація узагальнена і поверхнева. Щоб з’ясувати справжній стан справ з розслідуванням вбивств перших жертв протистояння, журналісти провели власне розслідування.

«Для чого їм шукати самих себе?»

Кладовище села Наконечного-2 у Львівській області дуже молоде. Поховавши там першого померлого в 1993, над його могилою поставили статую Ісуса Христа з білого гіпсу в людський зріст, щоб благословляв весь цвинтар. Скромний і добрий Роман Сеник часто приходив сюди на могилу до батька і, як усі селяни, хрестився, дивлячись на статую в білому одязі, молячись про своє. Тепер же могила цієї маленької людини примостилася збоку від могили зі статуєю. Мати просила поховати сина поряд з батьком, але громадськість наполягла: герою належить лежати в центрі.

Пагорб над Сеником так пишно і густо розрісся вінками, квітами та лампадками, що підніжжя його виступає вперед на кілька метрів. Родичі планують до весни встановити над ним фігуру в людський зріст: скульптор вже відлив прапороносця 29-й бойківської сотні таким, яким його запам’ятали на Майдані: одна рука лежить на серці в знак виконання гімну України, інша тримає прапор. А до 22 січня сюди знову з’їдуться люди – побратими, селяни, та й високопоставлені особи напевно підтягнуться. Але поки стоять, схиливши перед могилою голови, лише три жінки: мама Омеляна Андріївна, сестра Леся і племінниця Оленка.

- По телефону зі слідчими кожен місяць спілкуємось, – каже 46-річна Леся, головний «боєць» в сім’ї. – До липня майже кожен місяць змінювались слідчі. Ми розуміємо, що ніхто з них не був зацікавленій у розслідуванні. Слідчі за місяць навіть не встигали вивчити цю справу. А для чого їм шукати самих себе? Коли я була в Генпрокуратурі, то по справі проходив один-єдиний свідок. Це лікар, який його рятував. Причому він давав їм свідчення аж у квітні. До того моменту, від січня до квітня, нікого це не цікавило. І до сьогодні жодного свідка не додалося.

Від кладовища їдемо на машині до будинку. Великий, добротний, яскраво-червоний – родове гніздо сім’ї Сеник. Будувався він за прямої участі Романа на місці батьківської хати, тут сім’я і живе. По дорозі мені розповідають про поранення Романа. І знову говорить в основному Леся:

— Воно було одне, смертельне. Куля пройшла в плече, зачепи-а головну аорту і далі — в ребро. І застрягла в ньому, тому її вийняли лікарі з його тіла, а слідчі долучили до справи.

У будинку запрошують за стіл з ноутбуком. У ньому сестра і племінниця зберігають докази. Після похорону Леся з дочкою сиділи в інтернеті щодня і самі вишукували будь-яке відео, будь-яку публікацію – словом, всі свідчення, які могли б вказати на деталі загибелі їхнього родича. Спершу багато посилання на відеофайли були недійсні: хтось старанно замітав сліди в мережі. Але йшли місяці, а сестра не припиняла пошуки. І не дарма: джерела, які викладали початкові файли, мабуть, виклали їх у Мережу заново. Вже восени Леся знайшла цілих два відеоролика, які містять вагомі деталі для розслідування. На одному з них хлопець визнає себе свідком вбивства Романа Сеника і розповідає про те, що куля спершу зачепила його власну руку, а потім потрапила в Романа. При бажанні можна було б пошукати цього свідка вбивства через людей, які контактують з ним на відео. На другому ролику знято, як лежачого на Грушевського Романа піднімають з бруківки і кладуть на ноші співробітники «Беркута» разом з лікарями.

— Он, дивіться, — показує Леся на монітор, — було кілька лікарів. Можливо, «беркутівці» одразу прибрали б тіло брата, але там журналісти підоспіли. А то ж все є свідки. Натомість опросили тільки одного з цих лікарів. Я близько місяця дзвонила слідчому, просила, щоб він прийняв ті відео, що я знайшла. Завезла їх особисто у Генпрокуратуру, офіційно там їх оформили як докази.

- Які ще докази, з відомих вам даних, є у слідства?

- Куля та відео, яке я завезла. Та й після цього знову тиша. Ви знаєте, весь перший місяць слідчі дзвонили до всіх підряд, навіть до моєї дитини, мого брата, родичів і дуже тисли: «Як це ви не знаєте нічого? Чому ви не шукаєте вбивць свого брата?» Це я повинна шукати? Вони просто добивали морально. А коли вже в лютому сталася та трагедія, то вони перестали дзвонити, бо, здається, вже молилися, щоб ми їх не чіпали. Приїздив у березні і якийсь слідчий до мене, питав свідчення. Я йому й одказала, що на Майдані не була, то як можу казати, як саме помер мій брат? Ще до мене приїздив якийсь молодий чоловік з Києва і казав, що, здається, він бачив, як помер мій брат, і хоче давати свідчення, але їх ніхто не приймає — його не приймають у прокуратурі. Радився, куди йому звернутися.

І аж у травні я достукалася до слідчого, який записав телефон цієї людини, і виявилося, що він свідок смерті Жизнєвського, а не Романа. Я ще в травні питалася у тодішнього слідчого: скажіть, коли ви знайдете, як це можна? А він мені: «Це практично нереально! Тому що він був поранений кулею 12-го калібру, яка не залишає сліду на зброї». Я думала, що до півріччя від смерті Романа не доживу — так плакала, бо ж так сказав спеціаліст, – з гіркою іронією хитає головою Леся, і по її щоці котиться сльоза. Разом з нею схлипують і мама, і Оленка.

СВІДКИ ПІШЛИ В АТО

Адвокат Катерина Ракитянська, яка представляє у кримінальній справі інтереси сім’ї Сеника, підтверджує, що до недавнього часу співпрацювати з правоохоронними органами було вкрай складно:

- Нам зараз навіть претензії пред’являти нікому, оскільки серед слідчих була неймовірна текучка. Вони люди підневільні, там дуже багато було відряджених з інших регіонів, надісланих в перший час на допомогу сюди. До того ж вони абсолютно не вмотивовані. Адже основну роботу у них на місцях ніхто не забрав. А тут такі обсяги величезні, і хочеш не хочеш, а роби за одну зарплату. А ще всі події були розділені за епізодами. Наприклад, я читала протокол допиту, де слідчий допитує свідка у своєму епізоду. Той каже, що він там був, але Романа не бачив. Зате бачив, як впав від пострілу такий-то чоловік. Я це прочитала, на заміточку взяла і на зустрічі зі своїми колегами кажу, що у нас є свідок, мабуть, по іншому потерпілому. Але моя колега розуміє, що по її потерпілому цієї людини так ніхто і не допитав. Абсурд!

Абсурд полягає і в тому, що адвокатам, наприклад, старанно перекривали кисень.

- Я підключилася до справи влітку, – продовжує Катерина. – На той момент вже помінялися два слідчих, зараз його веде Бойчук. У мене як у адвоката є право ознайомитися зі справою. Але коли я туди прийшла, нам керівництво Генпрокуратури відповіло, що в інтересах слідства ми вам дозволимо погортати цю справу пару годин, але ні фотографувати, ні робити інші копії для більш детального ознайомлення не можна. Як так можна працювати?

На початковій стадії правоохоронними органами, а зокрема співробітниками міліції, було зроблено багато не для користі слідства, а всупереч. Вже не раз в пресі представники потерпілих говорили, що більша частина доказів, документів по цих розстрілів знищена. І провину не тільки на попередниках сьогоднішнього керівництва МВС.

- Коли мене в якості свідка викликали в Генпрокуратуру, – говорить сотник 29-й бойківської сотні Іван Круц, – слідчий сказав, що за 22 січня всі відео, які знімалися нашими телеканалами, по максимуму було вилучено міліцією та знищено. Причому, за його словами, це було зроблено вже за часів правління Авакова. Я нікого не звинувачую, але виникає підозра, що вже саме сьогоднішні керівники силових органів свідомо знищували факти, які дозволять довести чиюсь конкретну провину в цих злочинах. І така підозра у мене зародилося ще на Інститутській, де я допомагав виносити поранених. Чому після втечі Януковича на Інститутську запустили машини, які водою мили асфальт? Це ж місце кримінального злочину!

- Довгий час усі гадали, з якого ж зброї був убитий наш Роман, – підключається до нього десятник сотні Геннадій Когут. – Але коли він був ще живий і перебував у лікарні, лікарі вже зробили всі висновки про те, що це була за куля, як вона пройшла, які кістки зачепила … Ще в той момент ми знали, що стріляли з помпової «Форту», а вони були на озброєнні у «Беркута». Але тільки кулі були не гумові, а свинцеві.

Там, де міліція не могла знищити докази, її співробітники, які вели справи до передачі під юрисдикцію Генпрокуратури, проводили слідчі дії дивними методами.

- Вивчаючи матеріали про те, як проводився слідчий експеримент з лікарем-свідком, – наводить приклад Ракитянська, – я не побачила конкретного місця, де міг лежати поранений Сеник. – Це робилося оперативниками райвідділу МВС. Вийшли вони на місцевість, фотографують. Лікар показує, де стояв він, де була барикада, і потім показує на асфальт, де лежало тіло. Ну, має ж бути хоч якась прив’язка до місцевості? Шматок якоїсь будівлі, наприклад. А на фотографіях – просто ділянку дорожнього покриття, черевики лікаря і вказівний палець. Тобто на деталі не звертали уваги. Як потім інші можуть з цим матеріалом працювати? Когось можна передопросити тепер, але багато ж в АТО і навіть вже загинули. Так що серйозна проблема зі свідками.

Втім, у відеофайлі, який передала слідству сестра Романа Сеника, добре відображено, в якому місці (з прив’язкою до оточуючих об’єктів) і в якому стані лежав поранений. Можливо, це може дати грунт для аналізу, навіть якщо немає можливості передопросити свідка або знайти нових.

Проводжаючи мене, Леся гордо підкидає голову:

— От тільки зараз ми добилися від Яреми (генпрокурор. — «Репортер»), щоб нас і наших адвокатів допустили до справи. Але ж я буду до кінця життя шукати ті докази в інтернеті і всюди, не дам їм спинитися, до кінця життя переслідувати буду.

Не менш рішуче налаштовані і бойки Круц з Когутом.

- В оточенні побратимів нашої бойківської сотні ми поклялися, що винні у смертях наших героїв будуть покарані! – Каже Іван. – Ми свої життя покладемо, щоб добитися правди, якщо потрібно буде.

- Можновладці нашої країни повинні знати: поки Путін і ситуація на сході є гарантією їхньої безпеки, вони можуть сидіти спокійно. Але як тільки Росія і Путін впадуть, вони повинні зрозуміти, що ми їм не пробачимо жодного з Небесної сотні, ні тисячі життів наших людей, покладених в АТО, – рішуче налаштований Геннадій. – Може, хтось не доживе, але багато наших хлопців повернуться, і ми покараємо тих собак, що винні. Ми і зараз не вичікуємо, а боремося з владою на місцях, створивши громадську організацію. Якщо ми не змогли знести гниючу верхівку, то будемо ламати піраміду знизу. І вона все одно завалиться.

Нігоян: убитий не випадково

Сергій Нігоян був першим серед загиблих 22 січня на Грушевського. Його застрелили рано вранці, під час так званого перемир’я між мітингувальниками і силовиками. На цьому грунті всіх розбурхало відео, зняте за кілька днів до смерті хлопця, на якому 21-річний охоронець Майдану читає уривок з поеми Шевченка «Кавказ». Саме це, на думку адвоката Віталія Титич, який кілька місяців представляв інтереси родини Нігояна, і підвело хлопця під кулю.

- Як ви думаєте, чому першими загинули саме ці троє? Сеник не розлучався з прапором. Жизневський – білорус з яскравою відкритою зовнішністю, але входив до УНСО і стояв на українському Майдані. А Нігоян – вірменин і раптом патріот України! Ключове питання при розслідуванні справи – це встановити причинно-наслідковий зв’язок, чому з тисяч вбили саме цих людей. Це обставини скоєння злочину, те, що з’ясовується обов’язково. Всі ці три людини привертали увагу проукраїнсько налаштованих людей. І тому ми, адвокати, вважаємо, що дане вбивство – це один з етапів основного злочину: розгойдати Майдан до такого стану, до того рівня гніву, щоб поступово стали можливими сьогоднішні події в країні, в тому числі на сході.

Сім’я Сергія Нігояна ще в першій половині 1990-х переїхала жити до Дніпропетровської області з прикордонного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Сергій виріс україномовним патріотом. На Майдан поїхав, бо відчував, що так правильно. І тепер його батько солідарний з адвокатом в тому, що його син був застрелений невипадково.

- Комусь потрібно було прибрати саме його. Було замовлення на його смерть, – зітхає Гагік Нігоян. – Серьожа активним дуже був, от його і вирішили прибрати. Я впевнений у цьому на сто відсотків. Так мені душа підказує. Якби в лютому це сталося, в загальному натовпі … А так …

Рік тому начальник медичної служби на Грушевського Ігор Ільків говорив «Репортеру», що ще тоді, через півтори години після вбивства Нігояна, до них в медпункт на Грушевського прибула слідча група у складі аж 15 чоловік. Там же були і цінні свідки: лікарі-волонтери, які виносили з поля бою тіла Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Тіло останнього доставили в цей же медпункт якраз в момент, коли там ще перебувала слідча група. Тому дані про те, де саме лежали поранені (обидва хлопця померли не відразу, медики робили все можливе, щоб їх реанімувати), в якому вони були стані, слідчі змогли отримати вже тоді. Всупереч всім домислам і чуткас, тіла не перебували більше ні в яких будівлях і прямо з медпунктів, у супроводі слідчих, були вивезені з Майдану на спецмашинах для проведення слідчих експериментів. Кулі при цьому з тіл не витягувалися. Сьогодні в YouTube є відеофайли інших свідків, які брали тіла загиблих. Але це не означає, що вони є у справі.

- На той момент, коли я мав можливість ознайомитися зі справою, там було виконано дуже мало з того, що можна назвати розслідуванням, – зізнається Віталій Титич. – Було проведено кілька судово-медичних експертиз. І не фігурувало жодного свідка, хто б бачив сам момент вбивства. Не було і жодного підозрюваного.

А ось в інтернеті в перші дні гуляла інформація, де випадковий свідок зізнавався, що за кілька хвилин до трагедії приніс на Грушевського протигази і бачив, як в Нігояна потрапила куля. Він же допоміг віднести хлопця в санітарну частину. Чому його свідчення проходили в ЗМІ, але не зафіксовані, судячи зі слів Титича, у справі? Чи шукали цього свідка слідчі? Через подібні відкриті питання батько Сергія не вірить у те, що вбивцю його сина знайдуть:

- Чи будуть шукати винних? .. Хто там кого буде шукати … Я не боюся і не соромлюся говорити: чинна влада сидить у цієї самої влади завдяки його смерті і смерті всієї Небесної сотні, – шумно видихає батько. – Вони повинні пам’ятати про це…

Необхідне розслідування всередині силових структур

- Коли в Києві пам’ятник Локі ставили, я не зміг приїхати. Під крапельницями лежав після поранення. Так шкода, – важко зітхає на іншому кінці дроту близький друг Михайла Жизневського Тарас Кобялко.

Рік тому, після смерті друга, він чи не єдиний був названий офіційним свідком вбивства. Ризикуючи сам отримати звинувачення в екстремізмі, Тарас сумлінно давав свідчення міліції.

- Через кілька тижнів – Майдан ще тоді стояв – ми ходили на Грушевського. Менти боялися туди йти. Але їм організували безпеку, і ті на камеру знімали – я їм розповідав, де, що і як було. Потім і до райвідділку приходив … Я їм правду говорити не боюся … Вони ж самі в нас і стріляли, - каже хлопець.

Коли вранці 22 січня розпочалася зачистка Грушевського, загін, куди входили Тарас і Локі, піднявся по тривозі. Хлопці йшли вперед, намагаючись відтіснити наступаючих силовиків назад, за барикаду. Михайло йшов найпершим, прикриваючись тільки дерев’яним щитом. У якийсь момент Тарас відійшов від нього та інших вліво – став за горілим автобусом, взявши на себе фланг ближче до арки стадіону. Міша ж зупинився праворуч, у проміжку між барикадами, куди відходили силовики. Далі в хід пішли гранати, і хлопці на мить втратили один одного з виду. Жізневського побачили вже без свідомості. Хто в нього стріляв, друзі простежити не встигли.

Незабаром після цього лікар Ігор Ільків прокоментував «Репортеру», що в результаті поранення в серце в тілі був явний слід від кулі розміром 3х2 см. Тепер же в інтернеті ми знайшли і відеоролик з очевидцями смерті Михайла, які розповідають, що ймовірна траєкторія польоту кулі, яка поранила Жизневського, – з даху одного з поруч розташованих будівель. Очевидець говорить про те, що спостерігав за Михайлом весь час, включаючи трагічний момент. При великому бажанні слідство могло б знайти і цих хлопців. Але знайшло чи що?

- Останній раз мені дзвонили місяці чотири тому, – уточнює Тарас. – І тільки питали контакти якихось наших товаришів. Але навіть якщо хтось бачив конкретну людину, яка стріляла у Локі, впізнати його неможливо – особи всіх силовиків були закриті. А значить, шукати винних потрібно, лише проводячи розслідування всередині силових структур, – упевнений хлопець.

Рік тому Кобялко як екс-міліціонер вирішив спробувати знайти вбивцю по власних каналах.

- Ми почали збирати інформацію. Але потім війна … – Тарас заходиться хрипким кашлем. Рік тому він і його товариші з УНСО простуджувалися морозними ночами на Майдані. Тепер більшість з них мерзнуть в окопах на передовій. Сам Тарас воює в складі добровольчого батальйону імені Кульчицького. За п’ять місяців на війні він встиг побувати в Слов’янську, Дебальцеве, Донецьку. Каже, підходили з хлопцями навіть впритул до російського кордону. Зараз він знову хоче повернутися на передову, але поки не може. Осколкові поранення, зараження крові та гепатит С, отримані в результаті, обернулися для нього довготривалим лікуванням.

- Ми на Карачун перетиналися з «Беркутом». От чесно сказати? Була ж зброя в руках … Стріляй! Але вони й самі вже зрозуміли, що були неправі. І потім, адже ті конкретно, хто в нас стріляв, вони ж, мабуть, давно воюють за «Новоросію», а не з нами.

Бажання помститися за смерть друга у Тараса залишилося, але тільки все має бути по справедливості, упевнений він.

- А якби можна було повернутися в минулорічні події, ти вийшов би знову на Майдан?

- Ох, я б краще зброю готував до війни. Крим зміцнювати потрібно було, – відповідає хлопець не замислюючись. – А що тепер? Всі тільки гірше стало. Ось у мене дитина народилася – не знаю, як прогодувати. Після поранення додому потрапив ненадовго і був найщасливішою людиною, що взяв дочку на руки замість автомата. Що це за життя? У мене навіть немає статусу учасника бойових дій. Потрібно тиснути їх там усіх нагорі, тому що нічого в системі не змінилося за рік. Майдану як і не було.

Справа зрушила з мертвої точки

За свідченням адвокатів громадянської мережі «Опора», під егідою якої працюють і Ракитянська, і Титич, в останні місяці у їхній співпраці зі слідством все ж намітилися істотні зрушення.

- Ефективність спостерігається в останні три місяці, відколи була посилена слідча група, був створений координаційний центр між Генпрокуратурою, МВС і СБУ, – каже правозахисник Тарас Гаталяк, який курирує всю групу адвокатів. – Тому що раніше все було дуже розрізнено. Наприклад, справи по всіх кульовим вогнепальним поранененням і вбитим вела Генпрокуратура, а всі інші – прокуратура міста Києва. Тому було дуже важливо об’єднати це в одну базу, адже справи можуть сильно перетинатися між собою. Також можу сказати про переміщеннях процесу в цілому. Він просунувся настільки, що справу за викрадення активістів Ігоря Луценка та Юрія Вербицького вже перебуває в суді. І з дня на день готується передача в суд 39 епізодів по розстріли на Інститутській. Всі інші справи знаходяться на досудовому розслідуванні в Генпрокуратурі. І якщо з січня до грудня робота там була проведена лише відсотків на 20, то з грудня по сьогоднішній день все просунулося в середньому ще відсотків на 5.

- Зараз слідча група вирішує питання, як доказову базу по всіх справах Майдану скласти в єдину конструкцію, – доповнює думку куратора Катерина Ракитянська. – З урахуванням того, що немає можливості допитати головних замовників: того ж Януковича, Захарченко, Садовника. І хто у нас залишився на сьогодні? Підлеглі Садовника -Зінченко з Аброськіним (співробітники «Беркута». – «Репортер»). Таким чином, якщо нам вдасться тепер довести їх провину, то ми хочемо створити якусь преюсдикцію, яка згодом дозволить доводити інші епізоди на основі вже підтверджених особистостей основних замовників. Тобто довести, що конкретний стрілок отримав від конкретної людини наказ убити когось конкретноого з такої-то зброї, можливостей немає. У тих 39 справах, що відправлені в суд, все узагальнено. За подібною схемою можна розслідувати і справа перших трьох убитих.

Можливо, такі узагальнення і є виходом щодо особистостей замовників, які поки знаходяться поза досяжністю українців. Але конкретні виконавці і сьогодні працюють в органах, адже полк спецпризначення реформовано, але існує досі. І якщо пошук, як вірно зауважив Тарас Кобялко, не йде серед силовиків, значить є на те воля керівництва відомства…

Текст: Альона Мєдведєва, Марічка Паплаускайте