- Мамо, матінко моя,
Ти пробач вже сина.
Не послухав я тебе,
В Києві загинув.
- Якби я не відпустила
На майдан ти рвався.
Ти сказав: «Увесь там світ,
увесь люд зібрався.”
- Ти пробач, мені, рідненька,
Що я не вберігся.
Але ж я стояв за правду,
За людей я бився.
Хлопець мав великі крила,
Серце – левеняти.
Не злякався він навали
Снайперів проклятих.
Не злякався він кийків
Хлопців у «спортивках»
Не злякався він вогнів,
Ні морозів сильних.
- Дерев’яними щитами
Прикривався син мій.
Але куля снайпера
Все ж його скосила.
Крила м’яко опустились,
Вже їм не літати.
І вуста його закрились –
Їм не цілувати.
Тільки очі карі в небо
Сумно задивились.
Та вже серце левеняти
Перестало битись.
Тільки вибігла сльозинка
із очей красивих.
І стекла вона на скроню,
Куди снайпер вцілив.
- Ти пробач мені, рідненька,
Що я не вберігся.
Але я ж стояв за правду,
За людей я бився.
Коси мами посивіли,
І з’явились зморшки.
- Що ж ви, нелюди, зробили
З хлопцем із хорошим.
Він же був дитиною,
Ще й не цілувався.
Відрубали хлопцю крила,
Але ж він старався.
Намагався бути сильним,
Бути не байдужим.
Бути першим, буть сміливим,
Але не вберігся.
- Ти пробач, мені, рідненька,
Що я не вберігся.
Але ж я стояв за правду,
За людей я бився.
___________________
І хлопця того поховали всім містом,
І труну його пронесли на руках,
Бо хлопець мав крила-великі-великі,
Бо серце він мав, як у всіх левенят.
Петро Таврійський
Березень, 2014 р.