Мій любий Устиме

Галявини лампадок на пагорбах
Золотосяйно горять,
І накидом квіти
На крові твоїй помирають.
Незнайомі і стомлені навколо тебе
Сумною стіною стоять,
Як шкода, що тепер
Вони всі тебе ніби-то знають.

І здригнулась земля —
Ти зарано до неї поліг,
А, точніше, тебе туди просто
Безжально поклали
Як багато здобути ти встиг,
Більше ще — не зберіг.
Відібрали усе юродиві
Цареві васали…

Посміх твій — твердий камінь,
В очах — загартована сталь,
А діра у чолі — наша вічна
Провина і совість,
Згас між темряви промінь,
Навіки зімкнулись вуста,
Але що, що ж цей світ
Може дати утратам натомість?

Небо падає, кажеш? Упало?
Ба видно, що ні.
Ніби в мирнім раю
Допікає своєю блакиттю,
У нас сонця не стало
У цій кровожерній війні,
Небо! Я…Чом стою?
Забери замість нього! І миттю!

Небо тихе. Це небо
Блакиттю пече,
Небо, мабуть, від диму покришок
Осліпло,
Бо злочинці катам
Підставляють швиденько плече,
Зло в невинній крові
По-новому вороже розквітло.

Поки я ще жива, поки я
Пам’ятаю тебе,
Я клянусь — зробим все
І воно не ростиме,
Знищу, вирву, я
Не пошкодую себе…
Вічна слава, герою,
Мій любий Устиме.

Вікторія Несвіцька