Не могла зупинити сина, бо теж стояла на Майдані – мама Романа Гурика

Студент Прикарпатського університету Роман Гурик – один із наймолодших Героїв Небесної Сотні. Його життя обірвалось на Майдані 20 лютого – від кулі снайпера, який влучив хлопцеві у скроню. 2 жовтня Роману Гурику мало б виповнитися 20 років.

У ці дні його родина планує започаткувати фестиваль патріотичної пісні. Мати Романа, Ірина, зізнається, що багато часу віддає на організацію дійства, яке має нагадати українцям ідеї та цінності Революції Гідності. Та, попри всі турботи, вона досі не може змиритися зі смертю сина, як і ходити вулицею Івано-Франківська, названою на його честь. Про це та більше Ірина Гурик розповіла кореспондентові Укрінформу.

- Як виникла ідея фестивалю?

- Я навіть не можу пояснити, як і коли прийшла ця ідея. Ми з чоловіком хотіли якось долучитися до справи увічнення пам’яті Небесної Сотні. Зупинились на тому, що це має бути фестиваль, українська пісня. Вона має звучати на честь загиблих хлопців. Тих, які полягли на Майдані, і тих, хто продовжив боротьбу в зоні АТО. Родини полеглих майданівців підтримали нас. Майже всі планують бути тут – разом. Зараз думаємо, які гурти запросити.

- Серед них будуть виконавці, яких любив слухати Ваш син?

- Поки не можу сказати. Маємо мало часу на організацію. Намагаємось залучити музикантів, чия музика звучала в нас удома. Син любив легкий рок.

- А сам писав музику?

- Ні. Він писав лише вірші.

- Скоро мине рік від тих трагічних подій. Яким залишиться Майдан для Вашої родини?

- Якось була думка, що все зміниться, все почне рухатись в інший бік. Я глибоко переконана, що все так і буде Але – з часом. Поки в країні є великі проблеми на сході, ймовірно, тому кардинальних змін я не бачу.

- Ви стежите за подіями в Україні?

- Не дуже. Стараюсь особливо в них не вникати. Намагаюсь менше дивитись новини. Буквально вчора лише ввімкнула телевізор, відразу побачила Майдан, прощання з сином, як його виносять. І все. Розумієте, у нас є своя хатка, в якій ми й далі живемо разом, і я не допускаю в ній цієї думки. Тобто, для нас Роман залишається живим.

- Останню розмову з сином пам’ятаєте?

- Так. Востаннє я говорила з ним 19 лютого, близько шостої вечора. До ранку 20-го більше контакту з ним не було. Мабуть, розрядився телефон. Пам’ятаю, зі мною тоді відбувались дивні речі, і було тривожне відчуття. Я навіть дорогою до Києва, коли їхала за сином, не дуже все це усвідомлювала. Відтоді син снився мені лише два рази. Я собі кажу: він як тут був завжди зайнятий, так і там не має часу навіть на те, щоб мені приснитись. Роман залишається з нами. Знаєте, у світі багато ліків вигадали, крім тих, які можуть загасити оцей біль усередині. Повертатись у 20 лютого, жити з цим, мені важко і фізично, і морально. Пізніше до мене приїжджали люди, які були з ним тоді у Києві, і майже по секундах розповіли про його останні хвилини. Я знаю все: де він був, що робив. Ромчик був дуже втомлений. Майже дві доби не спав. Увесь день 19 лютого стояв на Майдані. Лише прилягли, як почали кричати, що почався штурм. Другий раз штурмували їх під ранок. Тоді він вибіг – і все.

- Роман запитував у Вас, чи їхати на Майдан?

- Так. Я знала, що він їхав у Київ, на Майдан. Двічі була проти. Але зупинити його не могла, бо у 2004 році я теж там стояла. Знаю, що за ідеї, цінності треба боротись. Мене теж питали батьки: «Навіщо ти туди їдеш, у тебе ж маленька дитина?». Їм я відповідала так, як потім мій син сказав мені: «А хто, як не я, мамо!». Маємо розуміти, в руках молоді – наше майбутнє. Їх потрібно вміти слухати. Я вже говорила, що сина не виховувала героєм. У нас просто не було межі у спілкуванні. Він говорив зі мною на всі теми, ми були друзями і довіряли одне одному. Він казав: «Мамо, нічого ж не міняється в країні. Так не може тривати безкінечно».

- З друзями Романа підтримуєте зв’язок?

- Так, постійно. Приходять у гості, ми спілкуємось, меншим дівчаткам передають цукерки. Це приємно.

- А з родинами полеглих майданівців?

- З ними теж є постійне спілкування. Особливо з прикарпатськими сім’ями. У нас вони часто гостюють. Ділимось усім. Обговорюємо події, життя, проблеми дітей, свої переживання. Сумно, що досі держава не дала жодного статусу нашим рідним. Вони залишаються Небесною Сотнею. Втім, якщо вони не Герої України, тоді хто? Думаю, якщо глянути список тих, хто носить це звання і запитати людей, чи знають вони цих Героїв, їхні вчинки, – мало хто зможе ствердно відповісти. А запитайте, чи знають люди, хто такий Сергій Дідич, Дмитрів Ігор, Роман Гурик? Знають, бо вони – Герої для українців, але без офіційного статусу.

- Часто доводиться ходити вулицею, яку франківці назвали на честь Вашого сина?

- Найменша донька ходить цією вулицею щодня у дитсадок, старша – у школу, другий клас. Я стараюсь їх не водити. Проводжають дітей чоловік, або його батько. Коли бачу табличку «Вулиця Романа Гурика», завмирає серце, в голові все це не вкладається. Інколи Христинка дзвонить і каже: «Мамо, я йду по вулиці Ромчика». Для дівчаток це суттєво. Важко мені. Найменшій доньці син сниться часто. Дівчата досі з ним діляться цукерками. Залишають їх біля портрета, на тарілочці.

- Менших дітей вдалося оздоровити влітку?

- Так. Вони гарно відпочили. Польське посольство їх запросило на два тижні. Пізніше, запрошення ми отримали й з Угорщини. Там відпочила старша дівчинка. Болгарія теж прийняла дітей на оздоровлення.

- Підтримку і допомогу від влади відчуваєте?

- Ми отримали квартиру, допомогу. Скільки дали, що дали – не знаю. Гроші як були в банку, так і залишаються. Я завжди кажу: жодна мама не зможе поставити на терези життя своєї дитини і гроші, бо ці речі – несумісні. Коли чую, що хтось рахує ці гроші, або каже, що багато нам дали, відповідаю, що готова доплатити ще стільки ж, якби мені повернули життя сина.
Час не заліковує рани. Розумію, треба жити далі. Втім, не можна допустити, щоб про це забули, а тому ми маємо продовжити справу наших рідних, Майдану.

- Зараз Ви готуєтесь до фестивалю пам’яті Небесної Сотні. Кого б хотіли побачити там найбільше?

- Однозначно, було б чудово, якби приїхав «Океан Ельзи», бо його слухають усі покоління, ровесники мого сина. Але, в нас мало часу для підготовки фестивалю такого серйозного рівня. Може, наступного року. Допомогу відчуваємо від багатьох людей. Насамперед, від Прикарпатського університету. Вони – молодці. Приємно, що в День народження сина, 2 жовтня, в університеті відкриють пам’ятник Ромчику. Там його не забувають. З ними і плануємо розпочати фестиваль.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ.

One thought on “Не могла зупинити сина, бо теж стояла на Майдані – мама Романа Гурика”

  1. 3productive коментує:

    3chewing…

Comments are closed.