Пам’яті Устима Голоднюка та його побратимів

Я боровся за себе, за вас, і зовсім не хотів умирати,
В дев’ятнадцять – це просто якось не по-людськи звучить.
Кулі дикої свист — і здригається в розпачі мати,
Та пекуча сльоза на батьківській щоці заблистить.

Ще палає Майдан гнівом, болем, синівською кров’ю,
Двадцять перше століття — а брязкають знову щити.
Топчуть віру і честь ті, що йшли із дарами й любов’ю,
Українська земля розпинає свій цвіт на хрести.

Я прожив, як умів, і сумління залишиться чистим,
Лиш безмежна провина за мамину вічну журбу.
Ми достойні сини — не бандити і не терористи,
Наша сотня небесна продовжить свою боротьбу.

Не зустріну весну, ще на площах і в душах руїни,
Та жевріє надія нащадкам принести добро.
… В безкінечній вині перед вами стаєм на коліна,
Молоді бунтарі, змити рабське клянемось тавро.