Я загубив себе аби тобі залишити весну…


Привіт. Сьогодні вже весна, ти чуєш?
Прийшла разом з тобою в мої сни.
Я відчуваю й тут, як ти сумуєш.
І, знаю, важко це, та…відпусти.

Так переплуталось усе тепер, змішалось…
Заплющиш очі – я, немовби, й не зникав.
І так всього багато в тебе в серці назбиралось,
І я, повір, також тобі іще не все сказав…

А знаєш, бути тут – це ж також воля.
Нема обмежень, час втрачає сенс…
І те, що ти без мене, – мабуть, доля.
Не злись, прийми її подячно із небес.

Твоя весна така, моя – деінде.
Я й сам не знаю як воно отак…
Давай тепер, коли дивитимешся в небо -
Не забувай, що там від мене є для тебе знак.

Кажеш, рахуєш дні? Ну що ти!
Хіба ми в силі вплинути на час?
Колись, все-рівно, хтось пішов би,
Ти ж знаєш і сама, що не буває вічних «нас»…

Ти кажеш надто рано? Знаю.
Я й сам не проти ще з тобою по весні пройтись!
І де кладеш сьогодні квіти із журбою,
ЖИТТЯ навіки в миті зупинить…

Віддай мене як є. Я мусів так вчинити.
В твоїх очах про себе спогад зупиню.
Прости мене. Й погодься відпустити.
Я загубив себе аби тобі залишити весну…

Ілона Бекіш