Куди тепер повертатися, сину?.. (мама Володимира Жеребного)


Пройшло сорок днів, а я ні на мить не можу повірити що Володі немає в живих , що ніколи більше він не повторить таких простих і щирих слів:

-“Мамо, не переживай, все в нас буде добре.”

Завжди старався зрозуміти, підтримати, розрадити, ділився своїми мріями і планами на майбутнє.

Не було способу зупинити, щоб не поїхав в Київ. Загострене почуття справедливості і відповідальності покликало в дорогу. З перших днів протесту він був там, на передовій.

Як міг так беріг, щоб я не переживала, – “Все добре, все спокійно.”

- “Синку, холодно, захворієш.”

- “Ні, я тепло одітий, тут не холодно і ми не хворіємо, ще трошки і ми переможемо.”

Я старалася переконати його що від перестановки доданків сума не міняється.

- “Ні, це не правда.”- казав

А тепер де та правда, за яку життя віддав. Як жити далі? Що робити?

Матеріально Володя був забезпечений, було все, мав можливість жити за кордоном. Та вибрав Україну, боровся і беріг її, а Вона його не вберегла.

Лишив мені велику бібліотеку, – книги які ще з дитинства почав купувати за кишенькові гроші.

Дбайливий і уважний, щирий і добрий син, чесна і справедлива людина… Я не вірю що ти залишив нас. Зі мною зараз твої слова

- “Мамо, я тут щоб тобі було куди повертатися, в Україну!”.

Куди тепер повертатися, сину?…